Хто із батьків не мріє почути від власної дитини: “Хочу бути як ти”!
Дитячий лікар-хірург Віктор Васильович Смирнов, незважаючи на свою відданість професії, став для усіх своїх трьох доньок Вікторії, Ірини та Надії справжнім другом, порадником та колегою. Усі вони, як і мріяв Віктор Васильович, стали лікарями, закінчивши, як і колись їхній тато – столичний медуніверситет ім. О.О. Богомольця. Нехай цей матеріал напередодні його дня народження стане світлим спогадом про цю сонячну людину, людину великої душі, великого професіонала, чудового сім’янина і батька, життєлюба і оптиміста, даниною його пам’яті.
Старшу доньку родини Смирнових назвали на честь батька – Вікторією. На сьогоднішній день Вікторія Вікторівна Мігова (по-чоловікові) працює заступником головного лікаря облпсихлікарні №1, завідуючою геріатричним відділенням №14 цього ж лікувального закладу та судовим експертом.
– Батьки наші познайомились у 1972 році в ОХМАТДИТі, – розповідає Вікторія Вікторівна. – Тато був на практиці, а мама Надія Гнатівна працювала там медсестрою. Тож на Житомирщину, куди тата направили на роботу дитячим хірургом, вони приїхали вже вдвох. Татові пощастило потрапити до чудових наставників, що тоді працювали в обласній лікарні – К.О. Могилевської і О.Ф. Гербачевського, які щедро ділилися своїм досвідом з молодим поповненням. Зберігся старий знімок, на якому молоді лікарі разом з Олександром Федоровичем, серед них і наш батько. Саме О.Ф. Гербачевський помітив талант у вчорашнього студента, його жагу до знань, бажання вчитися.
– Наш тато народився у Львові на Благовіщення – 7 квітня 1946 року. Потім родина переїхала на Житомирщину в с. Ходорків Попільнянського району, де наш батько закінчив 11 класів із золотою медаллю.
– Відразу після закінчення школи він вступив до Київського медичного інституту на педіатричний факультет. Був успішним студентом, професійно займався легкою атлетикою, перемагав на спортивних змаганнях та був кандидатом у майстри спорту. З 1972 року за розподілом працював лікарем-хірургом у відділенні дитячої хірургії на базі обласної лікарні. З відкриттям у 1984 році обласної дитячої лікарні разом із своїм колективом був переведений туди. Він вперше на Житомирщині запровадив бронхоскопічні обстеження дітям, чим врятував не одне життя. Був завідувачем торакального відділення. Загалом медицині тато присвятив 44 роки свого життя, можна сказати, став легендою дитячої хірургії.
– Якось, передивляючись наші родинні фотографії, – розповідає Вікторія Вікторівна, я усвідомила, наскільки він був сонячною людиною, радісним, завжди усміхненим, разом з тим спокійним і врівноваженим. Саме у нього ми навчилися тонкощам нашої професії, любити та відчувати навколишній світ. Його пацієнти часто ділились з нами, розповідаючи: “Сидимо, хвилюємось, але як тільки заходить Віктор Васильович – відразу на душі стає спокійно, всі тривоги відходять, хоча він ще нічого не почав говорити”. Він завжди казав батькам своїх маленьких пацієнтів: “Паніку забираємо, спокійно розповідайте, що трапилося”. Особисто в мені, як у старшої доньки, батько з дитинства виховував самостійність, дисциплінованість, вміння досягати своєї мети та відчуття відповідальності за все, що я роблю у житті. Так, бо час від часу батькам припадали нічні чергування (вони працювали в одному відділенні, мама була хірургічною медсестрою) і молодші сестри залишались під моєю опікою. Згодом, коли мені була потрібна його порада, він говорив: “Доню, зберися, мобілізуйся і давай подумаємо, що можна зробити в цій ситуації”. І знаєте, в ту мить ти вже починаєш розуміти, що вихід знайдеться, бо батько поряд. Та й взагалі, кожному, хто до нього звертався, він намагався допомогти, підходячи до проблеми з усією відповідальністю, він вболівав за нас всіх. Власну напругу після операцій знімав грою в шахи з колегами. Він дуже захоплювався цим видом спорту, займався ним професійно, брав участь у міських та обласних шахових турнірах.
– Для нас усіх трьох доньок він був другом, наставником, можна навіть сказати – старшим братом, бо він завжди спілкувався з нами на рівних. Яким би тато не був стомленим, приходячи з роботи, перепочивав кілька хвилин і весь вільний час присвячував нам. Він був непосидючою і активною людиною, змалку і нас вчив так відпочивати: ми часто ходили в походи з палаткою, каталися взимку на лижах, влітку тато вчив нас рибалити, збирати гриби, навіть створив власний фотоатлас їстівних та неїстівних грибів, багато часу проводив з нами на стадіоні, займаючись легкою атлетикою, професійно займався фотографією, кінематографією і передав ці навички мені. Ми з татом та його молодшим братом, який був вчителем фізкультури та захоплювався альпінізмом, у 1985 році з групою дітей з 30 осіб ходили в похід на Кавказ, піднялися на гору Ельбрус на висоту 4 тис. метрів. Тато був у групі в якості лікаря. Його заслуга і в тому, що ми всі закінчили музичну школу за класом фортепіано, займалися гімнастикою та дзюдо в спортивній школі. Ми всі навчались у спеціалізованій англійській школі №12 у Житомирі. Тато хотів, щоб у його доньок було все найкраще. Ми, як і всі діти, любили тварин і приносили додому з вулиці травмованих птахів, кошенят, навіть якось принесли поранену ворону. Тата ніколи це не дратувало, а навпаки, він вчив нас, як доглядати на ними, привчаючи до відповідальності за життя інших.
– Те, що ми всі стали лікарями – теж його заслуга, в усякому випадку він цьому всіляко сприяв, – говорить Вікторія Вікторівна, – він завжди казав, що зможе нам у цій професії щось порадити, підказати, хоча я не відразу пішла навчатися до університету, а закінчила спочатку фармацевтичне училище. А от середня наша сестричка Ірина Вікторівна відразу після школи вступила до Київського медінституту, після закінчення повернулась до Житомира і працювала з татом в одному відділенні. Все у неї виходило в професії, але для жінки це важко – поєднувати суто чоловічу спеціальність: хірургію і сім’ю, тож вона зробила вибір на користь останньої. Пішла вона з дитячої хірургії у січні 2017 року, стала перекладачем. Ми ж з меншенькою сестрою Надією залишилися вірними професії, як і наш тато.
– Скільки знаю династій медпрацівників на Житомирщині, це рідкісний випадок, коли усі троє дітей успадкували професію.
– Особисто я завжди хотіла бути лікарем, скільки себе пам’ятаю, будучи маленькою, говорила: “Буду як батько – лікарем”. Ірина, правда, завжди хотіла бути перекладачем. А ось коли підросла наша менша сестричка Надійка, тато дізнався, що в Києві відкрився медичний ліцей, після закінчення якого усі випускники зараховуються студентами медичного університету. Батько доклав усіх зусиль, щоб Надійка вступила саме в той ліцей. І все склалось, як і планувалось, наша найменша сестричка – лікар-рентгенолог, 20 років пропрацювала у відділенні променевої діагностики ОКЛ ім. О.Ф. Гербачевського, а на даний час працює в приватній клініці “Асклепій” на комп‘ютерній томографії.
– В особі тата я мала справжнього друга, – продовжує найменша донька Надія Вікторівна, – людину, до якої я йшла за порадою і завжди отримувала її, була впевнена, що мене уважно вислухають, підтримають. Він був доброю і чуйною людиною. До нього у нас був високий ступінь довіри, він знав про всі наші хвилювання, таємниці. і ніколи татусь нас не осудив, не образив, не дорікнув. Він знав мою чуттєву натуру і завжди знаходив до мене особистий підхід, як, у принципі, і до моїх сестер. Ніхто з нас не може поскаржитись, що він втручався у наше особисте життя, він давав поради тільки тоді, коли ми їх потребували, був толерантною людиною, вмів співпереживати. Такий батько – це рідкість. Для мене це величезна втрата – втрата Батька з великої літери. Я можу сказати, що пішов із життя мій справжній друг.
– Тато був фанатом шахів. Він їх не просто обожнював, він грав у них кожної вільної хвилини. Були часи, коли вони з Б.А. Мельником та І.Я. Захарчуком саме через шахи після робочого дня затримувались на роботі, це було улюблене хобі лікарів відділення. Я була тоді ще малою, батько часто брав нас на роботу з собою. Я бачила, як він з колегами тренувався перед змаганнями, емоційно, шумно, весело і постійно жартували. Але одного дня у 2003 році саме на міських змаганнях з шахів через хвилювання у батька стався важкий інфаркт – ураження було масивне, яке згодом призвело до утворення аневризми серця розмірами більше 10 см. Та зусиллями його колег – головних лікарів В.Л. Савченка та В.Ф. Марченка, завідувачів відділень П.С. Русака та А.А. Завгороднього, лікарів-кардіологів та медсестер кардіологічного відділення ЦМЛ №1, тоді його врятували. Пам’ятається, начебто це було вчора, низький їм уклін від нас, дітей. З цим важким захворюванням він жив з 2003 року. Але жодна людина, крім рідних, навіть не уявляла, що він щодня живе там, наче це останній день його життя. Він завжди залишався дуже життєрадісним, оптимістичним. Хотілось би згадати ще одну, на мій погляд, героїчну людину, зусиллями якої він також жив усі ці роки після інфаркту – це О.В. Ільчишина, завідувачка кардіо-диспансерного відділення ОМКДЦ. Наша дяка їй безмежна.
Жінка – дитячий хірург – це рідкість, тим не менше Ірина Вікторівна, середня донька, стала ним і навіть тривалий час працювала пліч-о-пліч з татом у хірургічному відділенні №1 обласної дитячої клінічної лікарні.
– Ми з сестрами часто були у тата на роботі, спостерігали за тим, як він спілкується зі своїми пацієнтами, іншими лікарями. Займатися медициною я чомусь не дуже хотіла, – говорить Ірина Вікторівна,- а тим паче дитячим лікарем навіть не уявляла себе. Спочатку тато радив йти у гастроентерологію, казав “хірургія – не жіноча робота”, але все ж таки я зробила свій вибір. На 5 курсі під час навчання в університеті я приїжджала на літо додому і ходила до батька на роботу, на практику. Пам’ятаю, одного разу вночі він поставив мене асистувати Щигельському Оресту Антоновичу, який на той час був ще лікарем-інтерном (а з 2004 працює в інституті охорони здоров’я материнства й дитинства у Варшаві судинним дитячим хірургом), і це було неперевершено. Для мене – це була перша асистенція при порожнинній операції, а для Ореста Антоновича – перша самостійна операція без асистенції досвідченого хірурга. А батько стояв тоді за спиною у молодого лікаря, не пропускаючи жодного його руху, спостерігав, деколи підказував, але був наче непомітний. І Оресту Антоновичу тоді здавалось, що цю операцію він виконав вперше сам! Після цього у молодих хірургів з’являються крила, які й несуть їх все їхнє професійне життя. Без таких лікарів, як мій тато, у молодих фахівців не було б того натхнення, не було б тієї жаги до професії… Так було потім ще багато разів, з іншими молодими лікарями, і зі мною теж.
– Коли моя старша донька Настя вступила до КНЛУ на факультет германських мов, він був дуже гордий. Онука продовжила інший професійний напрямок сім’ї – лінгвістичний. Хоча мій перехід з хірургії у перекладознавство він сприймав боляче, з жалем. Але потім заспокоївся – ми з донькою все ж таки продовжуємо другий сімейний напрямок, якому присвятила життя його мама, наша бабуся Зіна! Він казав тоді: “Це ж треба, бабуся б нами гордилась!” Мабуть, це важливо для кожної дитини, незважаючи на те, скільки їй років, щоб батьки нею гордились!
– Мої колеги мені часто говорили: “Ти – копія Смирнов – думками, характером, така ж прямолінійна”. Я завжди намагалась у роботі та й у житті брати з нього приклад. Усі його думки завжди були спрямовані на роботу та на її результат: у центрі уваги – хвора дитина і все обертається навколо неї. Спокійний, врівноважений у роботі, яка б не була критична ситуація. Про себе любив казати: “Я виробив у собі спартанський характер”. Так, він був мужнім, витривалим та справедливим, але завжди залишався тактовним. Тато всіляко підтримував мій потяг до хірургії, до вдосконалення, а це дається через знання і це, скажу Вам, дійсно захоплює тебе повністю. Але треба розставляти пріоритети, коли у жінки є сім’я, діти. Так, іти з хірургії було важко, але акценти розставлено.
– Любити свою професію – це в нас від тата, – продовжує Вікторія Вікторівна. – Він просто жив роботою, вона була його другим диханням. Коли він вів прийом у профполіклініці, запис до нього на консультацію був навіть на першу годину ночі. Якось моя колега теж звернулася до тата, потрібно було проконсультувати її місячного онука. На прийом пішла із зятем і з’ясувалося, що тато врятував йому життя, коли тому було три роки.
– Батько був харизматичною і різнобічною людиною, багато читав, займався своїм вдосконаленням, працював над собою до останніх днів. Він був відвертою, прямолінійною і глибоко порядною людиною. Він хотів, щоб і ми були цілеспрямованими, любили свою професію. І те, що я зрештою обрала психіатрію, теж його заслуга, – розповідає Вікторія Вікторівна.- Коли запитала його думку при виборі цього напрямку медицини, він відповів: “Що ж, спробуй, це цікава спеціальність”. І те, що головний лікар О.Я.Гусак довірив мені таку важливу ділянку роботи, у цьому теж, мабуть, є частка заслуги мого батька, який пропрацював з Олександром Яковичем тривалий час в обласній дитячій лікарні. Тож я намагаюсь у роботі наслідувати тата, не підвести його. Знаєте, він був з тих людей, про яких кажуть: “Він ніколи не чекав на подяку, а був щасливий тим, що був корисним людям”. Як сказав один з його колег, коли батька не стало: “Лише Віктору Васильовичу дозволялось в історіях хвороб писати червоним олівцем зауваження колегам”. Думаю, вони не ображалися, бо це свідчить про високу школу майстерності вчителя, наставника, яким був мій батько – В.В. Смирнов. Коли його не стало, пролунав дзвінок і незнайома жінка запитала, коли можна буде проконсультувати дитину у лікаря Смирнова. Я відповіла, – каже Вікторія Вікторівна, – що його не стало 24 грудня, він помер. – ” А що ж мені робити? Порадьте мені такого ж лікаря, як Віктор Васильович”. – “Шукайте такого ж Смирнова, можливо, десь він підростає”, – тільки й змогла відповісти їй. Ми знаємо, що батько завжди пишався нами, а ми вдячні Богові, що він подарував нам саме такого батька.
Тисячі операцій, десятки пролікованих дітей. Алла Всеволодівна Чубинська, організатор дитячої алергологічної служби в області, розповідала, як разом із дитячим хірургом В. Смирновим вперше застосували методику бронхоскопії у дітей і, таким чином, подарували “вільне дихання” (без чужорідних тіл – шкаралупи горіхів, зернят, ґудзиків, ключів, копійок і ще багато чого) багатьом дітям.
Цілодобова робота, без якої Віктор Васильович Смирнов не уявляв себе. Своє достойне продовження він залишив після себе у своїх доньках, а, можливо, справу всього його життя продовжать його четверо онуків, яких він так любив, для яких завжди запасався чимось солоденьким та смачненьким. Один з онуків, названий на його честь – Віктор, навіть дуже схожий зовні і за характером на дідуся.
Кажуть, людина, яка має сонячне серце, насамперед є доброю. Як правило, це – великий правдолюб, чесний в очах інших та перед собою, завжди надасть допомогу тим, хто її потребує. Вони випромінюють світло, тепло, оптимізм, енергію, тому інші люди їх люблять. Це велике вміння – володіти усіма цими рисами, знаходити в усьому позитив. Дитячий лікар Смирнов володів цим даром сповна. Таких людей не забувають…