“Не важливо скільки років ти прожив, важливо, наскільки якісно”. – Ці слова належать лікарю ортопеду-травматологу дитячому Олександру Афанасійовичу Сергієнку, професіоналу своєї справи, «маестро», як його з повагою називали колеги з ОДКЛ – єдиного лікувального закладу, роботі в якому він присвятив усе своє трудове життя.
Саме тут, працюючи з дітьми, він реалізувався як лікар, досягши такого рівня професіоналізму, що на консультацію до нього прагнули потрапити батьки з дітьми не лише з нашої області, а й з інших регіонів країни. Маючи величезний багаж знань і досвіду, він усе своє життя працював над собою, багато читав, інколи його можна було побачити за столом з циркулем або лінійкою – Олександр Афанасійович щось аналізував, виміряв, продумував хід кожної майбутньої операції. Він удосконалював апарат Ілізарова, запатентував до десяти винаходів, хоча їх кількість могла бути набагато більшою, читав лекції на курсах удосконалення лікарів. Чекали на виступи талановитого лікаря-практика Сергієнка з Житомира й на міжнародних семінарах. Олександр Афанасійович прожив лише 63 роки, але прожив їх, як і мріяв, надзвичайно якісно, реалізувавши себе сповна і в професії, і в особистому житті. Він був прекрасним сином, чоловіком, батьком, дідусем, попереду в нього було багато планів, задумів, які, на превеликий жаль, не вдалось реалізувати, бо хвороба, як кажуть, не вибирає…
-Мирослава Олександрівна Сергієнко, донька: «Тато, Олександр Афанасійович Сергієнко народився в с. Закутинці Богуславського району Київської області і був найменшим з п’яти дітей у родині Афанасія Мефодійовича і Домни Оверківни. «Наш Сашик»,-так усі домашні називали улюбленця родини. Через зайнятість батьків, бо зрозуміло, щоб прогодувати таку велику родину, їм доводилось важко працювати в колгоспі і вдома, в ролі няньки у нього була старша 11-річна сестра Маруся, якій ще й самій так хотілося погратися з ровесниками. Тож історій, подібних тій, як малий Сашко у такої няньки не раз випадав з візочка, безліч і не раз ці спогади були темою для дружніх жартів у нашій сім’ї, коли всі Сергієнки збиралась на свята. Усі діти цієї великої згуртованої родини, незважаючи на напівголодне дитинство, школу за три кілометри і дві пари чобіт на п’ятьох (тож те, що діти в родині навчалися у дві зміни, було везінням), виросли розумними й освіченими людьми. Старший Василь працював головою колгоспу, Петро – викладач, кандидат філософських наук, Микола – хірург, ортопед-травматолог, йому нині 73 роки, але він і зараз працює в Києві за спеціальністю, єдина донька Марія залишилась при батьках, працювала на фермі. А мій тато, маючи від природи хист до малювання, мріяв працювати з деревом, займатися різьбярством, тож маючи неповну середню освіту, вирішив подати документи до Львівського технікуму, єдиного на той час, хто готував фахівців відповідного профілю. Я вже не пам’ятаю усіх деталей цієї історії, але тато повернувся у рідне село і закінчував 10 класів, але потім не раз у житті ще використовував свій хист до малювання, коли в школі у мене були уроки креслення. Аби я мала уявлення, вирізав деталь з картоплини, з якої можна було зробити креслення у трьох проекціях і детально все пояснював. Закінчивши школу з відмінними оцінками, тато вирішив подати документи в КМІ ім. О.О.Богомольця на педіатричний факультет. Старший брат Петро, викладач філософського факультету Київського університету ім. Т. Шевченка, вмовляв його вступати до них, провівши для нього навіть екскурсію по факультетах, переконував, що його місце тут і він навіть нікому не казатиме, що вони рідні брати. Але абітурієнт Олександр Сергієнко остаточно визначився з майбутньою професією – буде лікарем, як і інший їх рідний брат Микола, який у цей час уже був студентом столичного вишу.
Самодисципліна, велика сила волі, потяг до знань,- усе сприяло тому, що з першого курсу він учився на відмінно. До того ж оселився тато у кімнаті гуртожитку зі своїм однодумцем, майбутнім світилом медицини і другом на все життя Василем Петровичем Сорокою.
На період сесії вони закривались у своїй кімнаті і нічого іншого, окрім конспектів і підручників у той час для них не існувало, а вже влітку, після успішно складеної літньої сесії, разом зі старшим братом тато поїхав у будівельний загін у Казахстан, де й зустрівся з моєю мамою Фарідою. Вони листувались рік, на студентські канікули тато їздив у Казахстан, і мама, вихована в суворих національних традиціях, дала згоду на заміжжя і переїзд до чоловіка в далекий край, в Україну. Жили спочатку в гуртожитку, у дев’ятиметровій кімнатці з перегородкою, розрахованій на дві родини. Тато, аби забезпечити сім’ю, вчився на відмінно, щоб отримувати підвищену стипендію, і підробляв на швидкій допомозі. Згодом житлові умови дещо покращились з переїздом до Пущі-Водищі, де жив старший брат Коля з дружиною Танею, яка була шеф-кухарем у санаторії. Мама деякий час працювала разом з нею, а згодом вона вже поєднувала навчання у медучилищі і роботу в інституті ендокринології і обміну речовин ім. В.П.Комісаренка. Київ – місто, де я народилася.
Проходити інтернатуру татові запропонували в Житомирі. В.В. Онищенко, один із тих фахівців, хто відіграв значну роль у становленні і розвитку хірургічної, ортопедо-травматологічної служби на Житомирщині, переконав тата залишитись працювати тут. Слід зазначити, його неодноразово переманювали в столицю та й мама була не проти – в Києві і нині живе багато наших родичів, але тато обрав Житомир. Спочатку ми жили в гуртожитку на бульварі, де, мешкали й інші медпрацівники. Пам’ятаю, як захворіли тоді ми з татом на хворобу Боткіна і обоє лікувались в обласній дитячій лікарні. Місця в дитсадку для мене не було, тож взяти мене погодились за умови, що й мама працюватиме. Мама влаштувалась тоді на роботу вихователькою у мій дитсадок, бо мала ще й педагогічну освіту, закінчивши Бердичівське педучилище. А тато дуже багато працював, він буквально жив професією. Робив креслення якихось приладів, ходив на завод, де йому їх виточували, виступав на курсах підвищення кваліфікації, викладав у Житомирському медучилищі, розробивши власну систему тестування, завдяки якій можна було легко перевірити засвоюваність матеріалу студентами, брався за лікування рідкісних захворювань, і вони йому підкорялися. До нього на прийом приїздили пацієнти чи не з усього світу. Пригадую навіть, як я їхала в трамваї зі школи і якась незнайома жінка підійшла і запитала мене, чи я не донька Сергієнка?
Знаю, що тато ніколи не лукавив. Оглянувши дитину і проаналізувавши всі можливості, запитував батьків, чи готові вони до повторних операцій. З багатьма родинами колишніх пацієнтів ми дружимо і донині, як ось і з Лідією Володимирівною, доньку якої тато лікував багато років і в результаті вони стали близькими нам людьми. Він завжди жив хірургією, ортопедією, не любив підміняти навіть на час відпустки завідуючого, казав: «Я – лікар-практик. У той час, коли я можу когось врятувати, я змушений займатись паперовою роботою». Пам’ятаю вічну татову зайнятість, поїздки, виклики по ургенції, і разом з тим він старався приділити родині увагу. Усім трьом нам він купив ковзани, і ми навчились на них кататись, те ж було і з велосипедами. А ті незабутні походи в гори, підкорення Малої, а потім і Великої Сивуль!
Напередодні походу він все прораховував, планував все до найменших дрібниць і навіть ложечка коньяку після дощу усім без винятку членам експедиції – теж його прояв уваги. Моя донька Марина, його улюблениця, потім хвалилася: «А я з дідусем коньяк пила». А ще пам’ятаю, як у неї замерзли руки під час походу і тато порадив їй: «А ти шкарпетки на руки одягни!» Це було так смішно…
Тато був дуже доброю людиною, любив пожартувати, але не ображаючи, любив життя, багато читав і мабуть, якби мав змогу, а головне – час, багато б подорожував, бо улюбленою його передачею був «Світ навиворіт». Він любив гарні, змістовні пісні, а про пісню «Есть только миг» якось сказав, що ми навіть не уявляємо, як там все точно сказано! Коли тато захворів, моя донька Марина, яка має від природи гарний голос і знає багато пісень, на його прохання співала йому в лікарні. Прослухавши її репертуар англійською, він просив, щоб заспівала українською і донька, так схожа та татка і на бабусю Домку – з такими ж небесно-голубими очима, як у них, співала його улюблену « Я піду в далекі гори». Від природи завжди зібраний тато хотів, щоб і ми такими були, казав нам: «Я не хочу, щоб по мені лили сльози. Іди, причепурись. А сережки твої де?»
Тато завжди мріяв про учня, якому можна було б передати свій досвід, все хвилювався: «Ось вимре наше покоління…» і дуже тішився, коли він з’явився – Юрій Сергійович Можарівський, він був з татом до останніх днів, як і Віктор Федорович Панчишин. Їх імена я згадуватиму завжди з глибокою вдячністю, як і багатьох інших колег з обласної дитячої клінічної лікарні – лікувального закладу, якому він присвятив усе своє таке коротке життя».
Дійсно, 63- хіба це вік для людини? Олександр Афанасійович міг ще довго жити, оперувати, ходити з рідними людьми в улюблені гори, зрештою, дочекатись, коли внучка стане лікарем, як вона вже вирішила і можливо теж лікуватиме дітей. Дідусь пішов з життя, знаючи про це її рішення і мабуть у душі тішився цьому, як і тому, що донька залишилась на його прізвищі.
Проводжали О.А. Сергієнка в останню путь, як і годиться «маестро» – аплодисментами.