“Ніколи не жалкувала, що не стала медсестрою і лише раз пожаліла, що не стала лікарем”
Ганна Леонідівна Федорець працює старшою сестрою медичною відділення анестезіології з ліжками для інтенсивної терапії інфекційних хворих ОДКЛ з часу його відкриття. Свою трудову діяльність жінка розпочала у 1984 році після закінчення Житомирського медучилища і мало кому відомо, що вона, уродженка Вінницької області, Іллінецького району з дитинства мріяла про фармацевтичну освіту, бо боялася… уколів, і мала для цього усі перспективи – зокрема, похвальний лист з хімії. З фармколеджем не склалося не з її вини, і тепер, через роки вона сама каже, що рада цьому: “Ніколи не пожалкувала, що не стала фармацевтом, а медичною сестрою і лише один раз пожалкувала, що не стала лікарем”, був такий випадок…
Кажуть, доля веде людину за руку по життю. Справжньою школою досвіду і, як сама тепер зізнається Ганна Леонідівна – виживання стала для неї робота в дитячому хірургічному відділенні обласної лікарні, в якому на лікуванні перебували діти з різноманітною патологією, а коли відкрилась обласна дитяча лікарня, їх перевели сюди. Десь через півроку, після відкриття відділення торакальної хірургії, Ганна Леонідівна перейшла працювати туди. Це для усіх медсестер, хто тоді прийшов на роботу у це відділення, стало справжньою школою мужності, витривалості, справжнім випробуванням – бо старша медсестра Н.О. Мар’янчик мала невеликий досвід роботи в хірургії – лише 3 роки, у Ганни Леонідівни подібного досвіду був лише рік, а доповнено штат тоді було 12 медсестрами, які щойно отримали дипломи про закінчення навчання, тож довелось тоді Надії Олексіївні і Ганні Леонідівні навчати молоде поповнення. У відділенні оперувались діти з торакальною патологією – патологією легень, і колектив медсестер зумів тоді вистояти, скласти іспит на витривалість, професійну майстерність, зрештою, на зрілість. Це загартування, отримане у молоді роки, ще не раз за 35 років трудового стажу ставало їй у пригоді – і тоді, коли вона працювала в інфекційному відділенні другої міської лікарні, коли головний лікар обласної дитячої лікарні В.Ф. Марченко 18 років тому, а саме 1 лютого (бо цей день вона пам’ятатиме завжди), запросив Ганну Леонідівну очолити колектив медсестер реанімаційного відділення для інфекційних хворих.
– За ці роки для усіх нас, – говорить Г.Л. Федорець, – може це й дещо пафосно звучить, обласна дитяча стала не просто лікарнею, закладом, де ми працюємо, де проходить переважна частина нашого життя з його людськими бідами і радощами. Це наша домівка, наша сім’я, це справжня школа життя, де я отримала величезний багаж знань, досвіду і де мені приємно тепер ним ділитися з моїми колегами, як колись ним ділились зі мною. Це не пишномовні слова. Тут досить високий рівень навчання кадрів. Десь там щось може лише впроваджуватись, а наша головна медсестра Людмила Станіславівна Кравчук втілює це вже у нашій лікарні, проводить навчання з нами, медична бібліотека нашого закладу нараховує гарний перелік періодики і Ірина Миколаївна, наш бібліотекар, завжди щось порадить прочитати, без сумніву, величезна заслуга у цьому і керівництва нашого дитячого лікувального закладу.
Колектив у нас дуже хороший, за кожну медсестру, що працює у нашому відділенні, я можу поручитися, бо знаю, що вони мене не підведуть, бо усі вони – професіонали, з великим досвідом роботи, відповідальні, компетентні. Вирізнити когось з наших медсестричок важко, але ось старійшин нашого відділення варто згадати, це – Людмила Миколаївна Стецюк, Леся Анатоліївна Нечипоренко, Галина Петрівна Добровольська.
У дитячому відділенні важко працювати перш за все морально, бачити сльози батьків, а тим більше малюків. Пам’ятаю, як кілька років тому ми виходжували хлопчика і як маленька худенька, як билиночка, мама нас усіх переконувала: “Він обов’язково житиме!” І він вижив. Можливо, завдяки тій вірі усіх нас. Згадуємо його до цих пір, ту тендітну маму і зберігаємо у нашому альбомі знімок на згадку.
Ось заради таких моментів варто жити і працювати, і ми працюємо, незважаючи на мізерну зарплату, та й, на жаль, ставлення у суспільстві до професії медсестри змінилось. Пам’ятаю, якою шанованою у нас у селі була медсестра – тьотя Валя, яку тато приводив до мене о 12 годині ночі колоти пеніцилін, коли я хворіла. Світ змінюється, робиться акцент на інших пріоритетах, але все ж бачу, що є люди, віддані роботі, сповнені любові до дітей, як мої дівчата у відділенні.
Взагалі усе життя мені щастило на хороших людей, але напередодні професійного свята – Всесвітнього дня медсестер не можу не згадати гарними словами не лише медсестринський колектив, з яким працюю вже багато років, а й із вдячністю лікарів нашого відділення – завідуючого відділенням М.М. Сеньківа, лікаря В.М. Задуму, (з яким ми працюємо уже багато років поспіль і якому я вдячна за довіру, за ті слова, з якими він звертається бувало: “Леонідівна, пішли подивимось на дитину” і таки у тому чи іншому малюку щось викликало у мене тривогу), Д.С. Архангельського, лікаря-анестезіолога дитячого. Наостанок хочеться сказати – медсестра дитячого відділення відчуває все. Вважаю, у неї особливий душевний настрій, бо вона працює з дітьми. Як би важко не працювалося і як би не нівелювалася наразі роль медсестри у сучасному суспільстві, знаю, яка це необхідна професія, яка вона важлива, який тягар клопотів несе медична сестра на своїх плечах під час чергувань. Ми працюємо з дітьми і те, що ми усім колективом зуміли виходити дитину, повернути радість у чиюсь родину, вважаю, то найвище визнання нашої роботи, найкраща її оцінка. Тож з нагоди професійного свята хочу привітати усіх медичних сестер і побажати, щоб усе те добре, зроблене з душею і натхненням, поверталося до них сторицею. Від усієї душі бажаю усім їм здоров’я та спокійних робочих буднів.
Добро таки пам’ятають. Той малюк, якого ви бачите на знімку на руках у медпрацівників, – це саме той Сергійко, якого колись виходив колектив відділення і в порятунок якого разом з ними вірили і його батьки. Мама хлопчика завжди з величезною вдячністю згадує їх рятівників і каже, що лагіднішої дитини, як їх син, мабуть, світ не знав. Шановні медичні працівники – повертаючи батькам дитину, ви повертаєте їх самих до життя. Таки цей світ тримається на добрі і любові!
“Малюки навіть наш настрій відчувають”
– Усе своє професійне життя я працюю з новонародженими дітьми, – говорить старша медична сестра відділення анестезіології з ліжками для інтенсивної терапії новонароджених обласної дитячої клінічної лікарні, заслужений працівник охорони здоров’я України Людмила Володимирівна Чупира. – Коли працюєш з новонародженими, мусиш усвідомлювати усю ту величезну відповідальність, яка лежить на твоїх плечах, і до роботи приступати завжди з гарним настроєм, що б не трапилось у житті, бо наші підопічні відчувають його на рівні підсвідомості. В іншому відділенні я себе вже просто не уявляю.
Після закінчення Житомирського медучилища за розподілом я проходила державну практику у Коростені. Коли відкрилась обласна дитяча лікарня, нас, вчорашніх студенток, запросили сюди на роботу. В цей час відкрилось відділення патології новонароджених, в якому працювали лікар М.Л. Певний, старша медсестра О.М. Гріневич та ще дві медсестри, з якими ми і завершили проходження практики. Першого серпня, коли було потрібно приступати до роботи і була можливість вибрати відділення, у якому хотілось би працювати, я визначилась з вибором відразу – лише відділення новонароджених. Можливо це тому, – говорить Людмила Володимирівна, – що я вже з дитинства “лікувала” молодшого братика Юрія. Одягну на себе білу татову сорочку, закатаю рукави, пов’яжу білу хустинку на голову і, мов сільський фельдшер, тьотя Галя, “надаю” Юрчику невідкладну медичну допомогу.
Робота, як я уже сказала, у нас дуже відповідальна – окрім того, що це ретельне виконання лікарських призначень, це ще й клопітка цілодобова праця по догляду за немовлятами, бо лише медсестра, яка перебуває біля малюка постійно, знає, на якому боці йому краще спиться чи лежиться.
Крім того, окремий великий розділ нашої роботи – робота з батьками, бо ж усім відома істина: хворіє дитина – хворіє уся родина. Приходять рідні дитини – не тільки батьки, але й дідусі і бабусі, і кожен, можна сказати, зі своїм баченням. І навіть вираз твого обличчя, як ти з ними привітався, інтонація твого голосу має вселяти впевненість, що тут зроблять усе можливе задля порятунку їхньої дитини.
Мова не лише про здоров’я дитини, а й про навчання батьків елементарним правилам догляду за дитиною, і це вже викликає довіру, усвідомлення – якщо персонал має такий рівень професіоналізму, отже, їх дитина у надійних руках. Та й взагалі, – говорить Людмила Володимирівна, – на мою думку, 80 відсотків успіху лікування залежить від дотримання вимог санітарно-гігієнічного режиму та культури виходжування немовляти. У нашій дитячій лікарні цим питанням ми приділяємо велику увагу. Наприклад, я входжу до ради медичних сестер і є членом санітарно-гігієнічного сектору лікарні, на який покладено обов’язки контролю питань санітарно-гігієнічного та протиепідемічного режиму.
Сестра медична має бути очима, вухами і надійним тилом лікаря. Інакше кажучи, лікування дитини має бути командною роботою персоналу відділення. Щодня у нас відбувається здача зміни, під час якої обговорюється кожен хворий, вирішується безліч питань процесу лікування. Що й казати, ми навіть медсестер “підбираємо” під хворого, намагаємось підлаштовувати зміни таким чином, щоб вони працювали саме зі “своїми” малюками, і робиться це ще й задля інфекційного контролю. Тут важлива кожна деталь. На щастя, у нашому колективі є розуміння того, що ми робимо, розуміння мети, для якої ми працюємо, а вона у нас на всіх одна – якнайшвидше одужання наших пацієнтів.
Про те, що робота наших медсестричок дуже відповідальна, свідчить уже хоча б той факт, що у відділенні лікуються діти з абсолютно різними захворюваннями – маловагові, виходжувати яких досить важко, це копітка праця, яка триває по декілька місяців, новонароджені з асфіксіями, немовлята після операцій, тощо. Тож медсестра нашого відділення повинна бути професіоналом у всіх сферах медичної науки.
Це робота, коли ти увесь час мусиш бути біля дитини, що навіть фізично важко, не кажучи вже про моральний аспект. Адже звикнути до дитячого болю дуже важко, всі ми жінки і нам природою закладене оте вболівання за кожне маленьке життя. Тож без любові до того, що ти робиш, тут просто не обійтися.
Ось лежить ця малесенька безпомічна людина по декілька місяців і ти “б’єшся” над нею, а потім, подорослішавши, твоя колишня пацієнтка забігає у відділення і кричить тобі, ще не навчившись вимовляти літеру “р”: “Пливіт, Чупила!” Цих відчуттів словами не передати, як і не передати відчуття душевної радості, коли дитину виписують додому.
Середній вік медсестричок нашого відділення – 27-30 років, але той гарт, який вони отримують у нас у відділенні – то справжня школа витримки і професіоналізму. Тож для кожної медсестри нашого відділення існує закон, у якому, окрім чіткого виконання функціональних обов’язків, прописані ще тепло людських сердець та лагідність, без чого у нашій роботі аж ніяк не обійтись і чого не навчать у жодному навчальному закладі, якщо це в тобі не закладене природою. Я бачу, як мої колеги вболівають за роботу, бо навіть у вихідні телефонують тим, хто на чергуванні, цікавляться станом наших пацієнтів. Ні для кого не секрет, що робота, на якій проходить усе твоє життя, згуртовує, зближує людей не дивлячись на відмінності між нами. У нашому відділенні прийнято пам’ятати про дні народження одна одної, вітати, бо коли працюєш у колективі, ділиш з ним порівну радості і печалі. Мабуть, таки дійсно досвід, отриманий у такому відділенні, як наше, дає високий рівень знань і професіоналізму, бо багато хто з медсестер, які працювали у нас, вже працюють старшими сестрами у різних відділеннях нашої лікарні: О.І. Самойленко, Т.О. Іщук. Ось і нині у нас працює медсестра вищої категорії Тетяна Василівна Котенко, яка може хоч зараз очолити середній медперсонал будь-якого відділення, а натомість ми чуємо від неї: “Я люблю свою роботу і хочу працювати тут”. Так і я, – говорить Людмила Володимирівна, – люблю свою роботу, люблю і поважаю свій колектив, з яким, як кажуть, не один пуд солі з’їла, як і кожна жінка, люблю свою родину, моїх дорогих онучок – Ангеліну і Настуню, яких подарували нам з чоловіком син з невісткою.
Вдячна за ті миті щастя, які дарують нам наші внучки – ось Настуня наша на регіональному конкурсі, який проходив у Новограді-Волинському, зайняла 2 місце і отримала приз – ключ для настроювання віолончелі, на якій вона грає. І радість для нас і прибуток у родину, – сміється Людмила Володимирівна.
Тож з нагоди свята, знаючи, яка це відповідальна, яка це важка робота, бажаю усім моїм колегам терпіння і ласки від Бога та добра від пацієнтів та зрештою належної оцінки нашої роботи від держави.
Зі святом, дорогі мої !