Випускний у школі. Кожен з нас чекає на нього, як на велику подію, тож і запам’ятовується цей день на усе життя. Попереду – довгоочікуване самостійне життя, плани і сподівання. Випускний усіх своїх дітей пам’ятають і їхні батьки, хвилюючись, як усе пройде та що чекає на їхню дитину в майбутньому – не менше за власних дітей.
Для Оксани Гузюк з Лугин випускний середнього сина Владислава, бо у родині Гузюків троє синів ще є старший Ілля і менший Денис, 29 травня 2016 року запам’ятався не лише тим, що вона відповідала за організацію свята, а тим, що її середній син потрапив у жахливу ДТП: на нього на мотоциклі на величезній швидкості налетів місцевий житель, коли він ішов поповнити рахунок мобільного.
– Той день мені не забути ніколи в житті, – говорить мама Владислава Оксана. – Прибігли наші сільські діти, бо живемо ми за один кілометр від Лугин, і сказали, що син потрапив з односельчанкою Іванкою у ДТП. Я відразу ж зателефонувала синові, але він слухавки не підняв. Коли прибігла в лікарню, – розповідає далі пані Оксана, – я, рідна мати, яка знає кожну родимку на тілі дитини, могла його розпізнати лише за одягом, на синові не було живого місця: обличчя – суцільна гематома, ніс, щелепа – усе фіолетового кольору, замість очей – дві вузенькі щілини, перелом верхнього піднебіння, ушкодження ключиці, множинні гематоми, увесь в крові, інакше кажучи, син був подібний на футбольний м’яч, який довго “футболили”. В Лугинській ЦРЛ дитині відразу ж надали першу невідкладну медичну допомогу, зробили необхідні рентгенівські знімки, але внаслідок отриманих травм самостійно дихати син не міг. Черговий лікар-хірург Олександр Омелянович Наконечний через кожні півгодини заходив перевіряв стан Владислава, а для мене, – говорить мама Оксана, – здавалось, що час зупинився. Усе змішалось – розпач, хвилювання за стан дитини, моя безпорадність і надія лише на порятунок медиків. Аварія трапилась з суботи на неділю, а в понеділок було вирішено транспортувати сина до обласної дитячої клінічної лікарні у Станишівку. Володимир Вікторович Ключанський, зав. реанімаційним відділенням Лугинської районної лікарні супроводжував нас у машині швидкої та невідкладної меддопомоги, надаючи в дорозі необхідну допомогу. В ОДКЛ на нас уже чекали. Таке, мабуть, я бачила лише в кіно – то була бригада швидкого реагування. Запам’ятались очі Миколи Семеновича Федурка, який став згодом нашим лікуючим лікарем, в яких читалось – «не переживай, все буде добре». І навіть у тому, що мені ніде було переночувати і коли настав вечір, я думала, що спатиму на лавці надворі біля лікарні, аби моя дитина знала, що я поряд, як тут підійшла до мене молодша медична сестра і, дізнавшись, що мені немає де зупинитись, сказала, що можна переночувати в гуртожитку для медпрацівників і навіть дозволила скористатися власним мобільним телефоном, бо мій розрядився. От останнім часом можна почути, як медиків звинувачують у тому, що вони чекають на фінансову винагороду за роботу. Це не про медпрацівників обласної дитячої лікарні – тут люди просто роблять свою роботу, борються за життя дітей. Так, мене запитували про медикаменти, бо той, хто лежить в лікарні, знає, які то кошти, хоча ми і є членами Лікарняної каси, але справа не в грошах. Юрій Ростиславович Ніколаєв, завідувач анестезіологічного відділення ОДКЛ, Микола Семенович Федурко, лікар-нейрохірург дитячий, Віктор Федорович Панчишин, завідувач відділення травматології, Богдан Богданович Піцань, завідувач відділення отоларингології, Микола Дмитрович Бобер, заступник головного лікаря з хірургічної роботи – у всіх їх таке, я б сказала, батьківське ставлення до пацієнтів. Пригадую, яке здивування у Миколи Дмитровича викликали руки сина – мозолясті, потріскані, обдерті – так син заробляв на випускний вечір, рубаючи дрова. Ми всі змалку знаємо ціну грошей, – говорить пані Оксана, – бо й сама, залишившись у дитинстві без батьків, навчалася у Коростені в школі-інтернаті і лише на канікули нас з сестрами забирала бабуся, якій ми теж допомагали в усьому по господарству, а тепер і ми з чоловіком хочемо, щоб у наших трьох синів було усе необхідне, хочемо дати їм гарну освіту – працюємо, тримаємо господарство, і сини наші привчені з дитинства до роботи – навіть жіночу роботу виконувати, в тому числі й куховарити. Такі смачні голубці і відбивні, як готує наш середній Владислав, не кожна й жінка приготує. Немає рівних йому і в пекарстві, бо не раз було прийду з роботи, а запах випічки аж на вулиці чути, от тільки… на кухні потім потрібно наводити лад, але то вже деталі.
Після всього пережитого нашою родиною, немає тих слів, якими можна було б виразити нашу вдячність працівникам обласної дитячої клінічної лікарні, а ще – Івану Павловичу Кузьменку, лікарю-стоматологу хірургу з обласного стоматологічного медичного об’єднання та усьому молодшому і середньому медичному персоналу перерахованих лікувальних закладів за їх роботу, а часто і за моральну підтримку, за їх людяність і тепло сердець. Дякую і мешканцям Лугин, – говорить Оксана Миколаївна – я знала, що у нас добрі люди, бо працюю усе життя в районному центрі (нині завгоспом у ЦПМСД), а потім коли дізналась, що вони, вболіваючи за нашу дитину, збирали кошти на лікування і передали нам, просто схиляю перед ними голову з повагою і вдячністю.
Звичайно, ті травми, що переніс наш син, наклали відбиток не лише на його здоров’я, а й на подальший вибір професії. З дитинства він мріяв працювати в МНС – готувався досить серйозно, десь з класу 6-го займався на турніках – в школі, вдома, Street workout став його великим захопленням, але довелось обрати після перенесених травм іншу спеціальність, нині він студент третього курсу Переяслав-Хмельницького педагогічного держуніверситету, відділення природничо-технологічного (математика).
Завдяки нашим медикам він веде активний спосіб життя, хоча попервах травми давалися взнаки і навіть були рекомендації сину трохи почекати зі вступом, але хіба молодого хлопця втримаєш вдома? Нині Владислав навчається вже на третьому курсі і готує страви вже для хлопців, з якими живе в одній кімнаті в гуртожитку.
Очікуємо на його приїзди, тішимося нашим 20-річним сином спортивної статури зростом 1 м. 80 см, на якого вже мені, мамі, як і на старшого сина, потрібно дивитися знизу вверх, і при цьому завжди згадуємо добрим словом наших рятівників. Від усієї нашої родини бажаємо їм здоров’я і щасливих років кожному з вас та вашим родинам.
P.S. До цієї історії залишилось лише додати, що Оксана Миколаївна разом з чоловіком Володимиром Петровичем виховали дівчинку Ірину, яку взяли з того ж інтернату, з якого колись пішла в доросле життя і сама жінка.