Цього року виповнюється 20 років, як пішов з життя Юніан Маркович Фельдман, лікар-бактеріолог, лауреат обласної премії ім. О.Ф. Гербачевського (посмертно), генератор ідей, працелюб, науковець, чимало робіт якого опубліковані у провідних медичних виданнях і, за відгуками багатьох вчених, заслуговують на світове визнання. Наділений від природи гострим розумом, Юніан Маркович був не лише прекрасним науковцем, а й чудовим доповідачем. Він був з породи тих винятково скромних людей, хто, маючи завдяки власній копіткій праці напрацьований величезний багаж знань, щедро ділився ним з іншими, підштовхував їх іти до мети, розгледівши вже безпосередньо у їхніх роботах якесь раціональне зерно, а сам при цьому скромно залишався в тіні, щиро радіючи за успіхи інших.
Народився Юніан Маркович у невеликому містечку Сквира Київської області 21 червня (саме від цього місяця – з російської – июнь, він і отримав своє ім’я) 1931 року. Усе його трудове життя пройшло в Житомирі і свій вічний спочинок він знайшов також тут, у нашому місті. Так склалося, що Юніан Маркович пішов у інші світи, не встигнувши багато чого зробити, завершити, у тому числі й не захистивши власної дисертації, яка була вже написана на основі багаторічних наукових досліджень за час роботи в обласній санітарно-епідеміологічній станції, де він застосовував на практиці свої знання. А починав Юніан Маркович свій трудовий шлях в обласній санепідемстанції епідеміологом після закінчення Київського медінституту з відзнакою, і це не дивно, бо мав від природи не лише гострий і допитливий розум, а й постійний потяг до знань, до самовдосконалення. Якщо під час навчання у виші у нього і траплялася четвірка (не за результатами екзаменів, цього взагалі не могло бути), а проміжна, для нього це було справжньою трагедією. Він був розумним від природи і не міг уявити власний рівень знань на “чотири”. Недаремно про таких людей кажуть, що у них вроджений синдром відмінника. Навряд чи оцінював він колись своє IQ, але всі, хто був з ним знайомий особисто, відзначали його гостроту розуму. Він був цікавим співрозмовником і міг підтримати розмову на будь-яку тему, причому не лише наукову. Як людина дуже обдарована, він ніколи не зупинявся на простому отриманні інформації і її засвоєнні. Його розум інтерпретував ці дані у тому ракурсі, як їх можна застосувати в подальшому.
Для Людмили Григорівни Маханьової, лікаря-бактеріолога ОДКЛ, к.мед.н., з самого першого робочого дня Юніан Маркович став справжнім учителем і наставником. Результатом співпраці цих двох науковців у баклабораторії міської санепідемстанції, а потім у КДЛ обласної дитячої лікарні, куди вони прийшли на роботу в 1990 році на запрошення тодішнього головного лікаря закладу В.Ф. Марченка, стали розробка та впровадження в практику цілого ряду прогресивних методик діагностики: експрес-діагностика менінгітів та диференційна діагностика гнійних і серозних менінгітів; моніторинг за станом захворюваності новонароджених у пологових стаціонарах області на основі результатів бактеріологічного обстеження немовлят, які поступають на лікування в обласну дитячу клінічну лікарню, багато років разом вони працювали над рацпрозиціями щодо діагностики менінгококової інфекції, кашлюка, дифтерії, виконували увесь спектр прикладної бактеріологічної роботи.
– Коли я тільки я починала свою роботу після закінчення медінституту, – говорить Людмила Григорівна, – в ході дискусії ми з ним приходили до якоїсь спільної думки – повинно бути ось так. Але проходить деякий час, і він раптом каже: “Ні, це потрібно робити інакше”. – Юніане Марковичу, ми ж з Вами це обговорили, домовились. Його відповідь була наступною: “Мій розум – не догма. Я розвиваюсь, з’являється нова інформація і тому у мене виникають інші уявлення про те, що було раніше. Змінюється світ, і я змінююсь разом з навколишнім світом”.
– Не можу стверджувати, – продовжує Людмила Григорівна, – що я це прийняла відразу (у мені теж закладений синдром відмінниці). Як же так, я була така задоволена, що ми все вирішили, прийшли до спільного знаменника, а тепер що? Проте проходив час, і я розуміла, що Юніан Маркович був абсолютно правий у своїх міркуваннях.
Його гострий розум у багатьох просто викликав захоплення. У будь-якому колективі на будь-яку тему, на яку заходила розмова – наукову чи товариську, він міг підтримати бесіду, завжди у нього знаходився і анекдот, як кажуть, в яблучко. А якщо він був з перчиком, то це мала бути його компанія, його вузьке коло друзів. А ми всі знаємо, що коли є серед нас такі люди – з ними веселіше, недаремне їх називають “душа компанії”, з ними зрештою… просто цікаво. Не було випадку, щоб Юніан Маркович чогось не знав, причому це стосувалося будь-якої спеціальності. У багатьох питаннях він був просто незамінним. Його запрошували на консиліуми до хворих дітей. Він володів інформацією з різних галузей медицини. Юніан Маркович починав працювати епідеміологом і на все життя його улюбленою спеціальністю залишалась епідеміологія. Саме епідеміологом – теоретиком був до останніх днів. А так як епідеміологія досить тісно пов’язана з бактеріологією, тому навіть працюючи бактеріологом, він пропускав все через свою епідеміологічну сутність.
Юніан Маркович був одним з улюблених учнів академіка Л.В. Громашевського, якого вважають основоположником радянської епідеміології. Саме академік Громашевський створив науку про те, як боротися з інфекційними хворобами. У нього є вчення про інфекцію і епідемічний процес. Використовуючи його, завжди можна знайти джерело інфекції і провести заходи щодо попередження інфекційних захворювань.
Юніан Маркович висловлював свої наукові думки, практичні навички в статтях, які публікувалися у відомих журналах, було у нього 99 рацпропозицій та 75 публікацій у відомих медичних виданнях, він вивчав фахову літературу, цікавився публікаціями колег у періодичних виданнях. Він був прекрасним педагогом, він вчив багатьох – це було другою стороною його натури, і що важливо, він хотів навчити, поділитися досвідом, аби його знання проросли ще в комусь, допомогли іншій людині розвиватися. І в нього це виходило чудово. Юніан Маркович написав власну дисертацію на тему “Правець”. І з якихось особистих міркувань не захистив її, хоча від природи він мав дуже м’який характер, але якщо вже приймав рішення, воно було беззаперечним. Розповідають, з ним було дуже цікаво працювати. Ось один із спогадів його колег. “Ми бачимо явище всі, але оскільки у Юніана Марковича був розум вченого, він бачив – це явище повторюється. Тоді завдавав собі питання, а чому воно повторюється, це означало, що дане явище може бути цікавим для подальшого дослідження. Далі починаються, скажімо так, пробні дослідження, завершальні. І як результат – поява статті, яка надсилалась в якесь наукове видання. Юніан Маркович сам не захистився, але він є неофіційним керівником як мінімум декількох дисертантів – Л.Г. Маханьової, завідуючого хірургічним відділенням №1 П.С. Русака, ще один його колишній дисертант нині живе в США, але це не означає, що він не допомагав іншим.
– Коли ми їздили з Ю.М. Фельдманом по Україні з доповідями, зокрема, й на тему дифтерії, – пригадує Людмила Григорівна, – його виступи часто супроводжувалися бурхливими оваціями. Приємно, що багато з цих напрацювань застосовується й до цих пір у прикладній бактеріології, що доводить важливість цих методик.
Юніан Маркович дійсно був щедрим на знання, його сміливо можна вважати натхненником дисертації П.С. Русака, гарні напрацювання у якого він неодноразово відзначав: ” Петре Степановичу, у Вас прекрасна робота, Ви сміливо можете оформляти собі дисертацію. Це я Вам кажу, бо не кожен доводить справу до кінця”. Очевидно, при цьому Юніан Маркович мав себе на увазі, але про це ми вже не дізнаємось ніколи. Як і про те, з яких міркувань він не захистив її. Він був поряд з тими, хто писав свою наукову роботу тут, в Житомирі, і завжди готовий був прийти на допомогу, порадити, скерувати у правильному руслі. А потім у результаті щиро порадіти за дисертанта. Душа цієї людини була пронизана добром і милосердям. А ще це була надзвичайно тактовна людина. Він вмів все зробити дуже красиво і не образливо, а його настанови сприймались, як дружня порада старшого. Він ніколи не займався просто рутинною роботою, хоча 99 відсотків людей саме це і роблять щодня. Він завжди шукав варіанти для вдосконалення, його цікавила наука, так би мовити, у чистому вигляді. Він завжди говорив: “Ти бачиш, спостерігаєш і в результаті розвиваєшся”. А ще завжди стверджував: “Наука – та ж професія, якій можна навчитися. Навчити можна будь-якому ремеслу, а наука – теж ремесло”. Але, як свідчить практика, та й саме життя, не в кожного з нас аналітичний склад розуму, а декому заважають природні лінощі, які ми теж не всі можемо подолати. Вершин досягають наполегливі і цілеспрямовані. Беззаперечно, його місцем роботи мали б бути НДІ, або інститут, де б він міг повністю розкритися не лише як вчений, а й як педагог.
Доброта, милосердя його проявлялися навіть у тому, що він не міг собі дозволити навіть завести собаку: “Так, я хотів би, щоб у мене був собака, але я не можу залишити його на цілий день одного. Це буде знущанням”. На жаль, не створив Юніан Маркович і власної сім’ї, хоча, з іншого боку, його любов до роботи, до науки очевидно і стали саме тими чинниками, через які цього не сталося. “Коли ми заходили на територію того чи іншого лікувального закладу, – пригадує Людмила Григорівна, – він вітався з кожним. Я дивувалась, невже Ви всіх знаєте ? Ні, звичайно, але вважаю, що потрібно вітатись з кожним”.
У Юніана Марковича була ще одна – суто чоловіча риса. До автобуса на зупинках він завжди заходив останнім, бо мав подати руку усім жінкам, яких мав обов’язково пропустити поперед себе. Так і в транспорті, він завжди поступався місцем жінці, незалежно від її віку. Очевидно, це через ту велику повагу, з якою він ставився до власної матері, лікаря-терапевта за фахом Лії Давидівни Хараш, з якою вони жили удвох до самої її смерті.
Мало кому відомо, що Юніан Маркович захоплювався альпінізмом, а на запитання, навіщо це йому, відкрито відповідав, “щоб побороти страх”. Він боявся висоти, але, підкоривши не одну вершину Паміру і Кавказу, йому таки вдалося здолати власний страх висоти. Юніан Маркович мав багато друзів серед альпіністів, насолоджувався спілкуванням з ними, піснями під гітару біля вогнища, бо й сам досить непогано співав, був навіть особисто знайомим з Юрієм Візбором. Кожне літо він їздив на збори і це було для нього справжнім святом, бо як писав колись Юрій Візбор, лише в горах можна відшукати перемогу над собою. Можливо, десь і зараз він підкорює свою чергову вершину…
