“Слово про дитячого лікаря”

Говорити про Людмилу Леонідівну Дяченко у минулому часі важко і несправедливо. Це так неправильно, коли людина йде з життя у такому віці, бо 20 лютого нинішнього року Людмилі Леонідівні мало би виповнитись 67 років, і як завжди її телефон не змовкав би цього дня від дзвінків з привітаннями і побажаннями доброго здоров’я, яке її, дитячого лікаря, так підвело у ту ніч з 20 на 21 грудня 2019 року.

Вона в дитинстві мріяла стати істориком, як і її мама Ніна Федорівна, яка дуже цікаво вела цей предмет у сільській школі села Вишевичі Радомишльського району, ділячись зі своїми учнями власним багажем знань. Але коли прийшла пора подавати документи до вишу, своє вагоме слово сказав тато Леонід Ничипорович, який тоді був головою колгоспу і бачив свою доньку лікарем. Людмила Леонідівна погодилась з рішенням батька, все ж залишивши за собою останнє слово: якщо вже й бути їй лікарем, то дитячим, тож і закінчила педіатричний факультет Київського медінституту ім. О.О. Богомольця. Вона не побоялась відразу після закінчення інституту – без практики, без інтернатури – поїхати з чоловіком до Алжиру, куди Петра Васильовича направили працювати військовим перекладачем, а Людмила Леонідівна, якій тоді було 23 роки, теж згодом почала працювати на громадських засадах, двічі на тиждень проводила огляди дітей співвітчизників у початковій школі. Часто звертались до неї і місцеві жителі за консультаціями, приходили жінки після пологів з різними запитаннями, бо у них медицина вже тоді була платна. Старший син Святослав був з батьками в Алжирі, а коли там у країні змінилась влада і вони через три роки повертались на Батьківщину, в родині вже очікували на появу меншого Леоніда, якого назвали на честь батька Людмили Леонідівни, чим його неабияк втішили.

Меншому сину було всього півроку, коли Людмила Леонідівна пішла працювати педіатром у дитячу поліклініку на Богунії. Там вона три роки вела прийом на дільниці і пізніше згадувала, що інколи, у пік захворюваності, їй потрібно було обслужити до 50 викликів на добу, тож і чоловік допомагав, возив на машині, бо інакше було не встигнути, потім ще три роки зав.відділенням у тій же поліклініці, а потім наступні три роки – зав. поліклінікою, а потім майже два десятки років робота в обласній дитячій лікарні заступником головного лікаря з організаційно-методичної роботи. Коли її призначили на цю посаду, на той час їй було 36 років. Аби бути в курсі новин за різними напрямками педіатричної служби, доводилось читати багато фахової літератури. Її по праву вважали ідеологом педіатричної служби області, ця жінка тримала у ті роки на контролі усю статистичну інформацію по педіатричній ситуації на Житомирщині.

Мабуть, справедливо буде відмітити, що Людмила Леонідівна зробила свій вагомий внесок у те, щоб дитяча лікарня стала такою, якою ми її сьогодні бачимо, і навіть музей лікарні – це теж справа її рук.

На її очах лікарня піднімалася, росла і розвивалася. Вони усі тоді, молоді, один в одного вчилися, набиралися досвіду. Людмила Леонідівна жила життям колективу, його проблемами, тож з колегами з обласної дитячої у неї завжди був тісний зв’язок, і, вже навіть за станом здоров’я перейшовши працювати ближче до дому в обласний центр профілактики і боротьби зі СНІДом на посаду зав. оргметод. відділу, вона завжди цікавилась життям обласної дитячої лікарні, яку вважала рідною, бо таки часто говорила, що болить її душа, коли проїжджає мимо. У багатьох її колег з обласної дитячої у фотоальбомах можна знайти знімки – робочі моменти, вечори, зустрічі, коли ідейним натхненником у тому числі виступала Людмила Леонідівна. Ініціаторами однієї з таких пам’ятних зустрічей з ветеранами педіатрії були тодішній керівник закладу В.Ф. Марченко і його заступник та голова наукового товариства педіатрів Л.Л. Дяченко, а ведучими – міський педіатр І.І.Бондарчук та зав. відділенням новонароджених Д.Д. Ярмолюк. Концерт тоді теж був влаштований власними силами. Звучали “Рідна мати моя” у виконанні дуету В.Ф. Марченка і Ю.Я. Галінського під акомпанемент останнього, власні вірші читала дитячий хірург К.О. Могилевська, І.І. Бондарчук виконала романс з фільму “Дні Турбіних”, а Людмила Леонідівна так делікатно, по-жіночому, як уміла лише вона, запрошувала ветеранів до слова. Виступали тоді також і П.С. Русак, А.Д. Баннікова. Було затишно, тихо, надійно, і усім бачилось гарне майбутнє медицини для дітей.

Працювати Людмила Леонідівна вміла і любила, такою виховали її батьки, такими вони з чоловіком виховали двох синів, які, як і їхні батьки, живуть роботою, присвятивши себе службі у карному розшуку. За багаторічну працю Людмилі Леонідівні було присвоєно звання лауреата обласної премії ім. О.Ф. Гербачевського, а от звання заслуженого лікаря жінка так і не дочекалась, хоча керівництвом обласної дитячої тричі її документи подавались на розгляд. Людмила Леонідівна не нарікала, вона просто завжди спокійно і добросовісно виконувала свою роботу.

Вийшовши на заслужений відпочинок, Людмила Леонідівна завжди цікавилась станом справ закладів, де вона працювала, не забуваючи привітати зі святом чи з днем народження когось зі своїх колег і, звичайно ж, нарешті могла приділити більше часу своїм улюбленим онукам – Саші (на дачі у Дяченків по дорозі на Озерне росте його яблунька, яку він поливав, мірявся з нею ростом), та його старшій сестричці Насті, яка дуже любить коней і Володі, який тішив своїх рідних успіхами у легкій атлетиці. Дяченки завжди були раді гостям на дачі, де можна було за чашкою чаю поговорити про усе на світі, перепочити душею.

Час невблаганний, він робить свою справу. Забирає життя у старшого покоління, на зміну йому приходить нове поповнення з його ідеями, планами, лишається зрештою пам’ять про їх добрі справи. Людмила Леонідівна залишиться у пам’яті усіх, хто її знав, доброзичливою, щирою, відповідальною людиною, гарною жінкою, справжньою Берегинею.