Не кожен лікар пам’ятає свого першого пацієнта і це цілком зрозуміло, бо за багато років роботи перед його очима – сотні, а то й тисячі облич і така ж кількість історій хвороб, але виявляється, є в області лікувальні заклади, які ведуть свій відлік часу саме з моменту прийому першого пацієнта.
Цьогоріч 29 грудня виповниться 35 років, як розпочала свою роботу обласна дитяча лікарня, яка нині має статус клінічної, а свого першого пацієнта, точніше пацієнтку, бо нею була дівчинка з Любарського району, лікувальний заклад прийняв 34 роки тому, 5 лютого 1985 року. Напередодні цієї дати ведемо розмову з нинішньою завідуючою приймально-діагностичним відділенням ОДКЛ, лікарем-педіатром вищої категорії, лауреатом премії ім.О.Ф. Гербачевського, державним стипендіатом у галузі “Видатним діячам охорони здоров’я” Ольгою Василівною Бабічевою та її колегами, які працюють тут уже не один рік і яким теж є що розповісти про історію відділення.
– Першу дитину, як зараз пам’ятаю, – говорить Ольга Василівна, – ми направили з обласної лікарні. На початку 80-х в області діти отримували необхідну спеціалізовану допомогу у дитячих відділеннях, які функціонували на базі обласної лікарні ім. О.Ф. Гербачевського та дитячої міської лікарні, адже процес переходу в новий заклад відбувався поступово. Тож ми описали історію хвороби дитини, потім доправили її сюди – вже в обласну дитячу машиною швидкої невідкладної медичної допомоги. Та історія хвороби вже як реліквія зберігається в музеї нашої лікарні і стала однією із багатьох сторінок нашого лікувального закладу, перегорнутих за ці роки усіма працівниками нашої лікарні, хто день за днем, і це не голосні слова, бореться за життя і здоров’я наших дітей, бо кожна з нас – мама, бабуся, і ми по собі знаємо, як то важко, коли хворіє дитина. Приймальне відділення тоді, як таке, складалось з однієї кімнати, де проводився прийом хворих, санпропускника, а там, де нині розміщений наш статвідділ, були ординаторська, маніпуляційна, сестринська кімнати. У 1989 році, коли було здано в експлуатацію приміщення нашої консультативної поліклініки, приймальне відділення перейшло сюди, де ми перебуваємо і нині, та стало вже таким, так би мовити, повноцінним. Першою завідуючою відділенням деякий час була Наталя Володимирівна Токова, потім у різні роки його очолювали Микола Іванович Бас, Лариса Михайлівна Козік, Олена Анатоліївна Іванчук, виконувала обов’язки завідуючої деякий час і Світлана Миколаївна Бугаревич. З 1 березня 1997 року до приймального відділення приєднали 20 діагностичних ліжок, тож з того часу відділення стало приймально-діагностичним і призначалось для пацієнтів з невстановленими та неуточненими діагнозами та для госпіталізації пацієнтів, які потребували ізолювання з метою недопущення занесення інфекції в інші відділення. Перебували у нас на госпіталізації і діти з кором, вітрянкою (для цього ми мали можливість розмістити їх у боксі з окремим входом), а після відкриття спеціалізованого інфекційного відділення діти з інфекційними хворобами скеровуються вже туди.
Щороку в наш лікувальний заклад поступає біля 16 тисяч хворих: за направленням, по самозверненню, доправляються по швидкій допомозі, по санавіації, є ті, що поступають через поліклініку, тобто за плановим прийомом. Ідуть до нас пацієнти і без направлення, з висипкою, з температурою, що створює додаткове навантаження на відділення, але ми нікому в допомозі не відмовляємо. Загалом щороку більше 6000 тисяч пацієнтів звертаються до нас самостійно. У нас постійно чергує бригада, як правило, у складі двох педіатрів (1 з яких – старший зміни), двох хірургів, чотирьох анестезіологів з відділень різного профілю, завжди призначаються і чергові фахівці – лаборанти. При необхідності – залучаємо й інших спеціалістів, але перший, хто надає допомогу – це, звичайно ж, педіатри і найдосвідченіші, беззаперечно, працюють саме у нас у відділенні, бо коли поступає дитина, потрібно не лише її оглянути, визначитись із захворюванням, а й вирішити, куди скерувати її. Трапляється багато і непередбачуваних ситуацій, інколи батьки бувають знервованими, занадто вимогливими, доводиться нашим лікарям і медсестрам, набравшись терпіння, бути ще й психологами, заспокоїти, розрядити, так би мовити, обстановку, бо коли нервують батьки, нервується й дитина.
У 2009 р. ми розмежували потоки хворих на плановий і ургентний, що дало можливість уникнути інфікування один одного, а в 2011 році у нас у відділенні було відкрито палату інтенсивної терапії, обладнану усім необхідним для надання допомоги. У відділенні функціонують кімнати для прийому соматичних хворих, пацієнтів з хірургічною патологією, ізолятор для прийому хворих з інфекційною патологією, з висипками, температурою. З 2017 року у нас відкрито 10 діагностичних палат для уточнення діагнозу або з такими патологіями, які потребують ізоляції для подальшого уточнення діагнозу. У нас працюють 5 лікарів-педіатрів вищої категорії, один – другої категорії і одна лікар ще не атестована, бо має невеликий досвід роботи. У штаті маємо 17 медичних сестер з великим досвідом роботи, як-от медсестра В.Б. Величко, яка працює з часу відкриття нашої лікарні. Багато років добросовісно трудиться у нашому колективі і О.А.Бобер, сестра-господиня.
– Ви знаєте, – говорить Ольга Василівна. – у нас у відділенні працювали медсестри – справжні аси: С.М. Іванюк, Ж.С. Вербовець, Л.В. Михальчук, А.В. Кулішова, Т.І. Бунда – хтось з них уже вийшов на пенсію, а ще хтось працює у допоміжній службі нашого лікувального закладу, але це були жінки з таким досвідом роботи, помноженим на знання, що я, як лікар, ніколи не соромилась порадитись із ними. З нашого відділення вийшли відомі нині в медицині області кардіологи, імунологи, інфекціоністи, як-от О.А. Марченко, експерт УОЗ ОДА за напрямом “Дитячі інфекційні хвороби”. Багато хто з наших колишніх колег працює зав. відділенням, отримавши гарний досвід роботи у нас, вони стали справжніми фахівцями – як М.І. Бас, зав.неврологічним відділенням ОДКЛ, а С.О. Русак – заступник головного лікаря з лікувальної роботи. Так що, можна з впевненістю сказати, ми – “кузня кадрів”.
– Кажуть, спеціалісти надовго у приймальному відділенні не затримуються. Пройшовши інтернатуру або ж отримавши досвід роботи, переходять в інші відділення, туди, де, можливо, спокійніша робота.
– Значить, ми ламаємо стереотипи, – говорить від імені колег – лікар О.А. Іванчук, – бо працюємо у відділенні більше 25 років, а прийшли сюди молодими спеціалістами. У нас важко працювати, бо потрібно в одній особі бути і лікарем, і психологом, а інколи дійсно знайти вихід з непередбачуваної ситуації. Звичайно ж, важко морально і фізично. Ось, наприклад, взяти хоча б один з останніх прикладів – перед Новим роком до нас поступило 44 пацієнти за самозверненням. І тим не менше, незважаючи на усі ці труднощі, на те, що держава недооцінює нашу важку працю, колектив у нас дружний, згуртований. Можливо, й тому у нас у відділенні в останні роки немає плинності кадрів. Ми підтримуємо один одного і словом, і ділом. Через невеликий проміжок часу молоді медсестри, які приходять до нас на роботу, стають справжніми професіоналами. Як приклад, медсестра нашого відділення Н.В. Бондарчук на обласному конкурсі медсестер у 2004 році зайняла друге місце. Ми одними з перших у лікарні оволоділи технікою постановки внутрішньовенних катетерів, це теж здобуток нашого відділення. Керівництво закладу з розумінням відноситься до наших запитів, тож у відділення серед іншого обладнання було придбано УЗД-апарат для проведення скринінгового дослідження черевної порожнини, дефібрилятор, апарат ШВЛ, небулайзер тощо. Працює у нас цілодобово і рентгенлабораторія.
– А ще, – додає одна із лікарів-педіатрів, випускниць Львівського медуніверситету ім. Д. Галицького, – коли ми прийшли сюди на роботу, ми розпочали традицію ведення медичної документації у нашому лікувальному закладі українською мовою, бо до того в основному все велося російською, і пам’ятаю, як наші колеги приходили і все запитували, як написати той чи інший діагноз українською правильно. Так що, цю традицію ми започаткували саме у нашому відділенні. Вважаємо наше відділення унікальним ще й в тому плані, що тут збирається уся інформація – про кількість хворих, про якісь нестандартні ситуації, що виникають у нашому лікувальному закладі – як-от, десь трубу прорвало, десь світло пропало, відповідно передається інформація черговому і вживаються негайно відповідні заходи.
– А взагалі, якщо говорити про роботу, – приєднуються до розмови лікарі-педіатри, – йдеш після чергування стомлений, виснажений, а назустріч тобі хтось з колишніх пацієнтів. – А Ви нас пам’ятаєте? Ви нам колись допомогли. – І вже ніби крила виростають, і плечі випрямляються, бо дуже важливе для нас звичайне людське розуміння. Цікаво, як плине час, біжать роки і нерідко буває, що до нас звертаються наші колишні пацієнти вже зі своїми дітьми.
– Так ми, педіатри, – говорить на завершення нашої розмови О.В. Бабічева, – бачимо відразу результати своєї праці. Коли дитині стає краще, мама просто посміхається, а вчорашнє маля, яке привезли у важкому стані, вже біжить назустріч і гукає: “Тьотя Лєна, тьотя Наташа”. Цим і відрізняється наша робота від інших професій – щирістю наших пацієнтів, її, повірте, нічим не підмінити.
